-- Чому «Українська платформа»? Чому нова партія починає завойовувати місце під сонцем саме під такою назвою?
-- Це спосіб сконцентровано виразити національно-демократичну ідеологію, котру ми проводитимемо у державне життя. «Українська платформа» -- інакше можна висловити як «українська основа», «грунт». Тобто саме на українському національному грунті має розвиватися держава, і саме таку політику ми проводитимемо.
-- Реакцією на кризу «Нашої України» та, відповідно, виникнення вакууму в екс-ющенківському крилі політики стала поява одразу кількох нових партій та громадських організацій. Свої політсили сформували Гриценко, Яценюк, Кириленко, ви, Кличко і Наливайченко. Є ще старожили – НРУ і УНП, радикальна «Свобода». Але ж просто нереально, щоб усі ці політсили долали 3% виборчий поріг! Стільки голосів національно орієнтованих виборців втрачатиметься під час кожної кампанії…
-- «Українська платформа» є ідеологічною правоцентристською партією. Безумовно, деякі інші партії теж є ідеологічними. Але принципова наша відмінність у тім, що демократична направленість для нас -- не декларації, розраховані на вухо виборця, а система, за якою ми працюємо самі, навіть на внутрішньопартійному рівні.
Виборці можуть використовувати це як тест – якщо у політичного лідера партія побудована за фюрерським принципом, то, що би він не розказував про свою демократичність, про дослухання до всього суспільства, про діалог з різними його прошарками, -- вірити цьому безглуздо.
На жаль, у нас більшість партій – вождистського типу чи, точніше, колгоспного. Багато хто просто звик так жити за радянських часів – колгосп начебто добровільне об’єднання людей, котрі самі обирають для своєї організації голову. А насправді назавтра він чомусь виявляється для всіх царем і божком в одній особі.
-- А «демократія в дії» -- це як?
-- «Правильну» державу моделюємо на прикладі нашої партії. По-перше, у нас статутом передбачені праймеріз перед виборами голови партії. Так само, як на виборах американського президента, кандидати на посаду голови об’їзджають місцеві організації «Української платформи», представляючи своє бачення і програми діяльності партії. При цьому для всіх кандидатів на голову партії створюються рівні умови. Місцеві осередки, організації можуть висловлювати підтримку тому чи іншому кандидату, делегати З’їзду обирають голову партії.
По-друге, відкриті партійні списки під час висунення кандидатів у депутати різних рівнів. Якщо, для прикладу, в райраді є 60 депутатів, то ми ділимо район на 60 округів, по яких працюватимуть потенційні кандидати у народні обранці. Чия співпраця з людьми, як покажуть наші опитування місцевих мешканців, виявиться кращою, той і потраплятиме у виборчий список на перші місця. Це даватиме нам «фору» на виборах, а людям – у житті. Адже депутатами вони обиратимуть саме тих, хто хоче і вміє бути для них корисним.
По-третє, обов’язкова сплата партійцями членських внесків. Ми не хочемо бути «проектом» одного-двох олігархів, які фінансують розкрутку організації. Будуючи самодостатнє об’єднання активних політичних однодумців, ми розглядаємо членські внески як дуже важливий фактор для можливості відстоювати свої позиції для справжньої ідеологічної партії.
По-четверте, наш статут не допускає для центрального керівництва партії можливості скасовувати будь-які рішення низових організацій, ухвалені з дотриманням цього статуту.
-- Як усе-таки бути з проблемою «два українці – три гетьмани»?
-- Є підстави для песимізму і тепер, є… У рамках блоку «Наша Україна» -- «Народна самооборона» ми провели багато дискусій про творення єдиної партії бодай на базі цього об’єднання. На жаль, від одного такого засідання до другого сценарій майже не змінювався. В принципі, всі висловлювалися за єдність, але «в мене таки-и-й рейтинг!», «а у мене трохи менший, зате динаміка зростання краща», отже, «треба, щоб головою об’єднаної політсили став я» або «ні, якщо очолю не я, то я на це згоден». Особисто я, до речі, з такими претензіями не виступав ніколи.
--Чи будуть хоча б нові національно-демократичні блоки?
-- Я з 2008 року, виступаючи на з’їздах партії «Наша Україна», наголошував: якщо ми хочемо мати майбутнє, то маємо йти на вибори тільки як єдина політична партія. Блок – це шлях у нікуди. Яка може бути політична відповідальність за свої дії у представників з десятка партій, тимчасово об’єднаних під однією «парасолькою». Там у нікого нема страху перед невідворотністю покарання, котре, наприклад, на виборах у 2007-му спіткало партію Олександра Мороза.
Сьогодні об’єдналися в один блок, а на наступні вибори перетасувалися по-новому. У блоці опиняються і політсили, варті народної підтримки, й такі, за яких народ більше не бажає голосувати. Як наслідок, людям таки доводиться голосувати, «обирати менше зло» і т. д.
-- Отже, вся ця проблема – тільки питання амбіцій перших осіб міні-партій?
-- І питання ліні! За такої системи у лідерів політичних сил просто нема мотивації розвивати партійні структури в регіонах, провадити по цілій країні активну політичну роботу, контролювати своїх людей, щоб не ганьбили партію, постійно домагатися підтримки спонсорів своєю активністю і корисністю.
Усе ж можна робити набагато «простіше»! Хтось капіталізує своє ім'я, вкладаючи певні кошти не у структури, а у піарення себе особисто. Хтось піарить назву партії. Потім на підставі відносної розрекламованості прізвища однієї людини чи назви партії, вибивають у виборчому списку блоку для цієї партії принаймні 2 – 3 місця. За те, що вона нібито ощасливила його своїм приєднанням. Хоча на практиці партія може існувати тільки де-юре, а в житті бути лише розрекламованою вивіскою без реальних структур.
Це не дає людям відповідальних політиків, а самому політсередовищу – потужних партій, що стабільно розвиваються. Навіть декларована ідеологія партій, які складають ту ж «Нашу Україну» -- «Народну самооборону», почасти не збігається. І кожен притім, обираючи свій шлях під час голосування по тій чи іншій проблемі, покликається саме на свою ідеологію та виборців, котрі начебто за неї проголосували.
-- Як вирішувати цю проблему збирається «Українська платформа»?
-- Робити навпаки! І не просто говоримо, а саме розбудовою районних і міських організацій, осередків партії у селах ми в першу чергу займаємось упродовж року свого існування. У зв’язку з такими пріоритетами не займалися капіталізацією лідера, а творили на місцях команду, котра «вистрелить» на найближчих місцевих виборах. До цих виборів ми підійдемо вже організаційно розбудовані. Підемо на них не у блоці, а як самодостатня партія, готова відповідати за свої дії у владі. Хоча один у полі -- не воїн, тож вже у радах, звісно, блокуватимемося і спільно голосуватимемо з іншими національно-демократичними силами.
-- Отже, ваша стратегія принципово відмінна від інших.
-- …Ми не домагатимемося народної «любові» до далекого київського лідера партії. Люди мають полюбити насамперед наших місцевих активістів. На наш погляд, саме так – по одній людині, по селу, по містечку, по району і далі області – слід відвойовувати Україну. Для цього ми допомагатимемо своїм активістам і навчаннями, і контролем, аби вони не зійшли на манівці.
Уже нині ми переконані, що, як мінімум, троє кандидатів від «Української платформи» абсолютно реально можуть стати міськими головами обласних центрів, як мінімум, десятеро – мерами міст обласного значення, та не менше ніж дві сотні – головами містечок і сіл. Там після місцевих виборів ми хочемо показати високий клас управління.
І вже через рік після місцевих виборів почати системну піар-кампанію «Української платформи» на національному рівні. Виходити на шпальти друкованих видань і в електронні ЗМІ не зі словесним популізмом, а з інформацією про реально зроблені важливі справи. Тобто і розбудову, і популяризацію партії ми розпочали не згори, як роблять інші, а навпаки – знизу догори.
Безумовно, опозиція в Україні дуже потрібна. Але ще більше потрібна альтернатива. Формування альтернативних команд, які мають якісні програми дій, кадровий потенціал і шалене бажання навести лад у своєму домі, не зважаючи на те, що там з цього приводу роблять чи думають (або і не роблять, і не думають) на Печерських пагорбах в Києві.
-- Ви заторкнули питання фінансування. Воно дійсно є чи не найкращим лакмусом того, вказівником на те, чи при владі слово і діло партії збігатимуться. По скільки ж мусять платити члени «Української платформи», аби вистачило на перевиборчий зліт?
-- Звичайно ж, вони не зможуть задовольнити всі витрати на діяльність партії у міжвиборчий період, а тим паче – під час виборчих кампаній. Та ми собі й мети такої не ставимо – для сільських членів «Укрплатформи» встановили розмір місячного внеску 1 гривню, для мешканців невеличких міст рекомендували по 10 гривень, та 20 гривень для мешканців обласних центрів.
В питанні внесків не менш важливим є відчуття причетності до загальної справи кожним, хто ці внески платить. Заплативши внесок, людина не почуватиметься десь осторонь, а цікавитиметься, чим живе, як діє партія, відчуватиме право спитати з голови осередку чи районної організації за пасивність. Сама потребуватиме впливати на партійні рішення та якість їх виконання.
-- А гроші від внесків…
-- Добре б, якби вони покривали бодай 30 – 35% потреб на функціонування партії. Усе решта – пожертви від малого і середнього бізнесу котрий складатиме і вже сьогодні складає фінансову основу партії.
Одним із наших принципів, власне, є не допустити концентрації фінансування в руках не тільки однієї людини, а й десятьох. В ідеалі, це мають бути тисячі невеличких спонсорів із низового і середнього прошарків бізнесу, яких в Україні кілька мільйонів. Однак як реаліст скажу, що наразі працюємо над тим, аби таких у нас завжди було принаймні кількасот.
-- Національна партія з ліберальними економічними позиціями, ускладненими елементами консерватизму... Це для кабінетної роботи. А на барикади ви готові людей повести «у разі чого»?
-- Безумовно, якщо влада піде на радикальну здачу національних інтересів іншим державам, на запровадження другої (а насправді першої!) державної мови – ми будемо радикалізуватися. Запровадження реформ, які завдадуть шкоду більшості громадян – ми будемо радикалізуватися… Готовність до цього ми вже продемонстрували 27 квітня, коли близько тисячі активістів «Української платформи» протестували біля Верховної Ради проти ратифікації «тушкованою» більшістю так званого Харківського пакту.
Але наразі закликати до тотальної обструкції цій владі не хочемо. Все-таки її щойно обрав народ, і маємо з цим рахуватися, подобається вона нам чи ні. Кажуть, «кожен народ заслуговує на своїх правителів». І ми, як політична сила – теж заслуговуємо таких, бо, значить, не зуміли переконати людей. Не зуміли донести свою думку. Отже, мусимо співіснувати з цією владою, чинячи опір неприйнятним на нашу думку її діям. Звісно, якщо вона не перейде до таких дій проти державності, які залишать її поза законом.
-- Поговорімо про тих, альтернативою кому ви прагнете стати на загальноукраїнському рівні. Що у діях нинішньої влади вас захоплює, а що викликає жах?
-- Насправді я б дуже хотів захоплюватися діями української влади. Бо це означало би добро для моєї країни і персональний комфорт для мене.
На жаль, усе ж не так. Після розгардіяшу останніх років багатьом громадянам подобається, як швидко «регіонали» опанували всі гілки влади. Але це тимчасова психологічна насолода від тиші після тривалого перебування у зашумленому місці. Та з часом, як слушно зауважив російський опозиціонер Борис Нємцов, люди побачать, що тиша ця тому, «що країну перетворили на політичній цвинтар». Навіть ті, кого цікавить лише «ковбаса за 2.20», зрозуміють: стати якісною і недорогою вона може тільки при владі, котра під тиском політичної конкуренції старається якнайкраще дбати про народ.
А коли коаліція неконституційна… Коли уряд недосяжний для належного контролю опозицією, притім сформований за квотним принципом із надто незначним залученням фахових людей… Коли губернатори призначені здебільшого не за фаховим принципом, а за принципом особистої відданості… Коли у силових структурах повсюдно ставлять на посади вихідців з Донеччини і Луганщини, очевидно, теж ідеться не про фаховість, а тільки про вірність. Чи можемо ми прийти до добра з отак сформованою владою? Не треба й результатів її роботи чекати, щоб зрозуміти: не прийдемо. Під які потреби підібрані кадри, так і діятимуть.
Тому те, на що багато громадян звертають увагу як на успіх, я таким не вважаю.
-- Як ви оцінюєте те, що влада вже зробила за цей час -- крім утвердження своїх позицій?
-- Провальною вважаю гуманітарну політику. Вона призводить до значно більшого розколу між різними регіонами України, ніж той, за який нинішня влада критикувала попередню, коли ще була в опозиції.
-- А соціально-економічна політика?
-- Провальна. Хіба після кількох місяців роботи нової команди ми побачили бодай віддалене мерехтіння якогось світла в кінці тунелю? Крім, незначного полегшення ситуації, спричиненого світовими економічними процесами, -- нічого. Гарні гасла, програми, і… закон про бюджет-2010 та бюджетна резолюція-2011 протилежного до обіцянок змісту. Притім завдяки контролю потужних інформаційних ресурсів суспільству активно навіюють міф про якісь реформи, які нібито нарешті почалися. Де вони?
Хочу бути об’єктивним, тож зауважу, що попередній уряд справді залишив дуже важку спадщину – порожній бюджет, багато кредитів та не реформовану економіку. Але якщо ця влада збирається лише й далі робити те саме – брати кредити і притім не реформувати економіку, то навіщо люди взагалі міняли попередників? Тільки для того, щоб «ліві» фінансові потоки в інший бік потекли?
-- Під час виборчої кампанії у Юлії Тимошенко були ролики про те, як радо з нею контактують західні лідери. Чому ж тепер Захід такий активний у відносинах із теперішнім Президентом Януковичем і майже не реагує на скарги тієї ж Тимошенко, скажімо, щодо наступу в країні на демократичні свободи?
-- По-перше, Захід втомився від владної невизначеності в Україні. З якогось моменту інтересом номер один для них стало банальне технічне питання –мати в Києві бодай когось, із ким можна по-справжньому мати діло. Добре, якщо це хтось, із ким можна дружити, але на тлі попереднього безвладдя добре навіть, якщо буде хтось, кому треба опонувати, на кого треба тиснути. «Це краще, ніж опинитися перед потребою самим вирішувати проблеми такої великої країни, якщо вона зануриться в хаос», -- так нині мислять європейські дипломати.
Крім того, для провідних країн ЄС – Німеччини та Франції – надто важливими є гармонійні відносини з Росією як із великим ринком та стратегічним постачальником енергоносіїв. І те, що Україна останнім часом була постійним подразником для Кремля, європейські столиці стало дратувати. Це заважало їм спокійно співпрацювати з росіянами в площині економічного зиску, провокувало страх виникнення нової Грузії-2008.
-- А чому таку ж лояльність демонструє Вашингтон?
-- Заходу нині загалом не до того, щоб займатися Україною. Європа продовжує складну боротьбу з усе новими викликами економічної кризи. А США, крім того, вирішують свої проблеми в Іраку, Ірані, Афганістані та Північній Кореї, що дісталися адміністрації Барака Обами від попередників. Як наслідок, американці воліють виходити на співпрацю з росіянами по цих питаннях, а не боротися за підтримку демократії та свій вплив пострадянському просторі (що вважалося пріоритетним у часи Джорджа Буша-молодшого).
Ще одна спільна загроза-конкурент для Вашингтона і Москви – спадкоємиця Піднебесної імперії. Із нинішніми темпами розвитку Китай вже через кілька років відбере у США статус економічного лідера планети. І Вашингтон намагається якось загальмувати цей геополітичний і геоекономічний переворот у світі – так само, як і Росія, чиї східні терени значною мірою уже колонізовані китайським населенням.
-- Отже, Банкову чекає тривалий оксамитовий сезон у відносинах із Заходом?
-- Я так не думаю. Як видається, першим «дзвіночком» є переговори із МВФ, котрі, як на торішню інтенсивну співпрацю фонду з урядом Тимошенко, надто довго не можуть закінчитися результативно. Гадаю, і вже запланований Радою Європи розгляд питання про свободу слова в Україні має стати пересторогою для нинішньої влади.
Явний брак у команди Януковича - Азарова відчуття міри у зближенні з Москвою не міг не насторожити не тільки Вашингтон, а і Брюссель. У європейських столицях, безсумнівно, досить тямущих людей, котрі розуміють: фактичний перехід України під протекторат Росії не лише поховає нашу демократію. Успішний політичний експансіонізм Кремля становить небезпеку уже для країн самого ЄС.
